Костенко Юлія, учитель української мови Іскрівської ЗШ І-ІІІ ст.

Науково -дослідницька робота  з теми: "Кіноніми  Кіровоградщини: Особливості вибору кличок  та способи їх творення"
Матеріали з сайту методичного порталу
Презентація до науково-дослідницької роботи  виступу

ВСТУП

   Виявлення особливостей та основних тенденцій розвитку словотвірної системи певної мови належить до актуальних завдань сучасної лінгвістики. Завдяки словотворенню мова постійно реалізує свої можливості в забезпеченні комунікативних потреб суспільства. Спираючись на власні словотворчі ресурси, а також запозичуючи певну частину їх з інших мов, українська дериваційна система формує великий потенціал для утворення різноманітних лексичних одиниць

[1: 122]. У зв’язку з актуальністю дослідження власних назв в останні роки особливу увагу лінгвістів почали привертати також словотвірні процеси в сфері ономастики. Проблемам творення онімів присвячені праці Ю.Карпенка, П.Чучки, С.Панцьо, А.Нелюби та ін.

Словотвір українських зоонімів, порівняно з іншими класами власних назв, сьогодні залишається малодослідженою сферою ономастики. Детально способи словотворення кличок тварин розглянуто тільки в працях М.Сюська, а дериваційні процеси в окремих підрозділах зооніміки, таких, як наприклад, кіноніміка (вивчення кличок собак), феленоніміка (вивчення кличок котів) та інші, а також природа кличок тварин сьогодні залишаються поза увагою ономастів.  

            Метою даної роботи є з’ясування особливостей вибору кличок собак, а також способів їх творення.

            Реалізація мети передбачає розв’язання таких завдань:

    Опрацювання літератури з теми.

    З’ясування значення основних понять з теми.

    Визначення  умов, які сприяють номінації ( називання собак).

     Встановлення мотиваційних ознак, що лягли в основу клички.

    Дослідження основних способів словотворення, характерні для досліджуваної групи слів. 

Об’єктом дослідження є клички собак Кіровоградщини.

Предметом дослідження є номінація та способи творення кінонімів.

Методи дослідження:

    опитування;

    анкетування (традиційне та Online) (Додаток 1,2,3,4).

Новизна даного дослідження: у процесі дослідження виявлено основні групи слів, що найчастіше набувають статусу кіноніма у розрізі кличок  Кіровоградщини.

  

                                                                                         «Собака- це єдина істота

                                                на  цій планеті, яка любить тебе більше,ніж себе»

                                                                                                                      Дж.Біллінгс

1.1 Традиції присвоєння кличок

           Система українських кінонімів є своєрідним відображенням певної картини світу, зокрема у сфері життєдіяльності людини. Надаючи кличку тварині, людина досить часто керується асоціативними зв’язками, що відображають подібність певних рис тварини з якостями явищ чи понять, які оточують її в повсякденному житті. Люди здатні мислити образами, що й сприяє утворенню в мові нових понять, пов’язаних з первинною семантикою виключно на основі асоціативних зв’язків.  

Кожному класу онімів притаманні певні особливості, які істотно впливають на процеси номінації та словотворення. Вибір кіноніма ґрунтується на низці вимог: милозвучності, виразності, небагатоскладовості кличок. Так, у спеціалізованій літературі з кінології зазначено, що „...собака слів не розуміє, просто звикає до звукового подразника. Тому кличка повинна бути короткою, гучною” [1: 31]. Найбільш характерною така особливість є для кличок собак мисливських і службових порід, оскільки головною вимогою до цих тварин є необхідність швидкої реакції на команду в особливих умовах (під час полювання, проведення оперативної роботи тощо).

Л. Щетинін зазначає, що в процесі дресирування тварини найбільш важливим моментом є вироблення в неї навику реагувати на індивідуальну команду, й така реакція нерозривно пов’язана з вимовою клички, реагувати на яку собаку привчають з раннього віку. Звичайно, бажаного результату можна досягти тільки у випадку, коли назва матиме виразне й коротке звучання [11: 181]. Н. Рядченко стверджує, що від кличок собак більшою мірою, ніж від назв інших тварин, вимагається фонетична звучність [7: 81].

У повсякденному житті кличка в основному виконує роль слова-прикликання, і ця функція також вимагає від неї зручності у вимові. Тому саме в кінонімії найбільш активно виявляється один із своєрідних законів мови – економія виражальних засобів. Його дію М. Кравченко визначає як „здатність мови усувати зайві мовні ресурси при творенні номінативних одиниць, зберігаючи семантичне наповнення в межах речення, словосполучення, лексеми чи морфеми” [3: 33]. Прикладом економного використання мовних засобів у кінонімії є явище усічення, нульової суфіксації та універбації при творенні кличок.

Теоретично кличкою може стати будь-яке слово. Тобто в досліджуваній царині практично спостерігається необмеженість кінонімікону. Однак існують деякі тенденції, яким підпорядковується творення найменувань.

        Серед кінологів поширені певні традиції щодо присвоєння кличок. Так, існують окремі правила для називання тварин окремих порід. Особливо це помітно в називанні мисливських собак. Такі кіноніми повинні містити ознаку дії, швидкості або голосу. Для собак бійцівських порід використовують як клички лексеми, семантика яких відображає грізний характер тварини.

Крім зовнішніх чи внутрішніх ознак тварини, якими  власники собак керуються у виборі клички, зустрічаються випадки називання відповідно до обставин, за яких собаку було придбано (наприклад, Дару́нок – власники отримали тварину в подарунок, На́йда), віку тварини (Ю́нка) та ін. Досить поширеними є випадки називання, коли кличка не мотивована будь-якими ознаками тварини, наприклад: Бе́тті, Жан, Ресо́ра, Фа́нта, Бу́лька тощо.

У мисливському собаківництві існує традиція називати пару тварин подібними за семантикою кличками: Дуна́й – Двіна́, Скрипа́ч – Скри́пка. Така особливість характерна й для вибору кличок інших порід собак. Часто, коли у власника є кілька тварин, він називає їх пов’язаними між собою іменами, наприклад: Роме́о і Джульє́тта, Орфе́й і Евріді́ка, Оте́лло і Дездемо́на, Том і Дже́ррі, Чук і Гек, Чіп і Дейл, Зі́та і Гі́та, Дави́д і Голіа́ф, Тигр і Євфра́т. Також як різні клички можуть бути використані ім’я та прізвище відомої особи чи будь-яка інша стала фраза. Наприклад, двох собак власника звуть Майк і Та́йсон, Муха́мед і Алі́. При цьому не обов’язково, щоб вони перебували в господаря одночасно.

У ролі кличок уживаються сталі вирази: Ви́тязь у Ти́гровій Шкі́рі, Анжелі́ка Маркі́за А́нгелів − або описові конструкції: Чере́шенька Соло́дка Моя́, Ба́дді Супу́тник Со́нця. Часто обігруються деякі фрази. Наприклад, кличка звучить як Пу́шкін, що походить від англійського Push-kin, де push – поштовх, удар, тиск, а kin − родина, сім’я, що буквально означає – удар для сім’ї.

Варто наголосити, що процес вибору назви завжди є явищем суто суб’єктивним, що й спричиняє можливість надання будь-якому слову статусу кіноніма. Професор М. Сюсько зазначає, що „теоретично кожне самостійне слово (і не тільки самостійне) може стати базою для зооніма, але на практиці так не буває. Щоб стати матеріалом для зоонімів, апелятив повинен мати і певні семантичні, і певні формальні особливості, які б дозволили йому увійти в зоонімікон” [9: 21].

Незважаючи на надзвичайну широту лексичної бази кінонімів, відповідно до джерел поповнення їх можна поділити на дві групи: відапелятивні та відонімні. Репертуар українських кінонімів складають як готові номінативні одиниці, так і нові, що з’являються внаслідок власне-кінонімного творення за допомогою різних способів деривації. Розширення репертуару кінонімів відбувається постійно, в основному за рахунок переосмислення значення вже існуючих слів, зокрема, це пов’язано з появою нових сфер діяльності людини: освоєння космосу − Раке́та (кличка собаки), особливості політичного та економічного життя країни − П’ятирі́чка (кличка корови), науково-технічний прогрес − Чат, Пі́ксель (клички собак) тощо. Поява нових кіно- та літературних творів також дає можливість поповнювати зоонімікон іменами їхніх персонажів. Завдяки лексико-семантичній деривації цей спосіб у поєднані із запозиченням імен реальних відомих осіб є одним з найбільш продуктивних джерел поповнення сучасної кінонімії.

1.2 Відмінності між називанням звичайних та породистих тварин, що мають родовідну

           Існують певні відмінності між називанням звичайних та породистих тварин, що мають родовідну. 

У породистих собак до імені додається назва заводу або розплідника, у якому тварина народилася. У Положенні про розплідники й заводи Кінологічної Спілки України вказано: „Назва і кличка присвоюються на все життя і обов’язково фіксуються в усіх кінологічних документах” [5]. Цей факт також значною мірою впливає на вибір клички, оскільки в такому випадку необхідною є звукова узгодженість імені з назвою заводу. Такий принцип характерний для називання всіх породистих собак, які мають родовідну. Творення назв розплідників і заводів також має свої особливості і їхнє найменування має нести в собі вказівку на походження тварини − її породу, місце народження, інформацію про власника тощо. Саме такий набір онімів і є повним офіційним найменуванням тварини. Л. Пасічник відзначає, що схема „кличка + назва розплідника” є найбільш вдалою і зручною, незважаючи на певну громіздкість, оскільки це дає змогу точно ідентифікувати тварину [4: 9−10]. У виборі назви розплідника є певні традиції. Можуть бути використані: назви породи (Бульдо́гер); ім’я чи прізвище власника (Дім Рома́нових); назва країни родоначальника породи (із Мале́нького Кита́ю); місто або місцевість, де знаходиться розплідник (Крим-Орла́н); певні ознаки породи (Блек Да́ймонд) та інші назви. Однак така назва, що є тільки показником “елітного” походження собаки, у побуті завжди опускається й ніколи не використовується.

Статус тварини з родовідною вимагає особливого підходу до називання. По-перше, такі собаки переважно беруть участь у виставках. Тому власники намагаються дати тварині оригінальну кличку, щоб виділити її серед інших учасників змагань, часто вдаючись зовсім не виправдано до екзотизмів, іншомовних імен, не беручи до уваги притаманних тварині ознак. По-друге, на вибір клички впливає й необхідність узгодженості кіноніма з назвою заводу або розплідника. Часто останні є іншомовними лексемами, що пов’язано з походженням породи собак, тому назви таких тварин переважно відзначаються оригінальністю, пафосом, піднесеністю. Однак у процесі спілкування з твариною складні помпезні назви стають незручними для використання, тому іншомовні клички часто змінюють на більш звичні: Чіо-Чіо-Са́н – Фро́ся, інколи схожі за звучанням − Ва́ндефул – Ва́нька. Н. Рядченко зазначає, що такі особливості характерні й для інших класів зоонімів, наприклад, зафіксовано гіпоніми: Гіаци́нт – Го́ша, Капіта́л – Ка́па; феліноніми: Неферті́ті – Ті́ша [7: 84]. Це свідчить про тенденцію до економії виражальних засобів.        

Оскільки процес пізнання людиною навколишнього світу перебуває в постійній динаміці, цілком закономірною є часта зміна реакції мовця на ті чи інші предмети і явища навколишньої дійсності, а також поява нових уявлень про традиційні об’єкти, уподобання тощо. Система творення власних назв тварин тісно пов’язана із цими процесами. Із часом одні оніми виявляють тенденцію до зниження активності вживання, інші, навпаки, упевнено входять до лексичного складу мови.

Вищезазначені явища яскраво ілюструє й система поповнення українського кінонімікону. Із часом певні кіноніми, що мають багатолітні традиції вживання, поступово опиняються на периферії використання. Однак поява в лексиконі мовців лексичних одиниць на позначення нових явищ та предметів навколишньої дійсності сприяє збагаченню кінонімікону новими номінативними одиницями. Наприклад, сьогодні оніми типу Барбо́с, Ша́рик, Бо́бик мають нижчу частотність використання. Натомість більшої популярності набувають нові лексеми, що впевнено закріплюються у свідомості мовців. Тепер у якості кличок можна частіше зустріти назви Шрек (мультперсонаж), Халк (кіногерой), Самсу́нг, Фа́нта (торгові марки), ніж традиційні Пушо́к, Сірко́ та ін.          

Із часом більшість назв стають немотивованими, і їхній етимон розкривається тільки за допомогою ґрунтовного етимологічного аналізу. Наприклад, існують різні тлумачення кіноніма Полка́н. Зокрема його походження пов’язують з апелятивом полк. У російському фольклорі цей персонаж зображався також і як напівлюдина-напівкінь, що дало підстави пояснювати цю кличку як утворення від російського пол(у) + конь. М. Фасмер заперечує таке тлумачення (Фасмер, с. 113). Тому більш прийнятною є гіпотеза про походження кіноніма від імені літературного героя. Так звали одного з персонажів „Повісті про Бову Королевича”. Цей твір є переказом західноєвропейського рицарського роману, джерелом якого стала старофранцузька феодальна поема XIII ст. Повість була відома майже в усіх країнах Західної Європи. У XIV ст. її перекладено в Італії, із сербського переказу була перекладена білоруською мовою в 1888 році. Протягом XVII−XVIII ст. повість набула великої популярності серед російських та українських читачів. Її героїв згадано, зокрема, в „Енеїді” І. Котляревського: „…Бова з Полканом як водився, один другого як вихрив…”. Герой повісті з ім’ям Полка́н змальовувався в різних варіантах переказів або як мужній воїн, або як напівлюдина-напівсобака. В італійському варіанті ім’я звучить як Pulicane (іт. cane – собака, пес). Можливо, це й стало причиною поширення оніма Полка́н у східнослов’янській кінонімії.

Подібне походження має досить відома кличка Барбо́с. Персонаж фольклорного переказу „Евдон і Берфа” з таким ім’ям був змальований як страшний бородатий розбійник. Унаслідок чого О. Суперанська виводить цю кличку як похідну від романського слова барб − „борода” [161, с. 353], наприклад, румунське bárbă – борода, bărbós – бородатий, бородач. Однак М. Фасмер вважає такий збіг випадковістю (10: 125), а П. Поротников наголошує, що проникнення цього антропоніма в зоонімію стало можливим тільки через сприймання його як синоніма до слова „злий” [6: 233], що було пов’язано з характером літературного героя.

Таким чином, наведені приклади підтверджують думку І. Ковалика про те, що семантика твірних апелятивів, тобто зв’язок оніма з поняттям, закладеним у твірному апелятиві, зазвичай не зберігається, а, навпаки, редукується в процесі онімної деривації [2: 16]. 

         Однак усі перераховані особливості присвоєння кличок, що традиційно існують у кінологічній царині, не можуть кардинально вплинути на унормування процесу номінації собак, а часто, навпаки, спричиняють невиправдане присвоєння тваринам іншомовних назв, оказіональних утворень, в основі яких немає жодних мотиваційних ознак.

         Самі кінологи зауважують, що „усі собаки заслуговують того, щоб власники, обираючи їм клички, керувалися історичними і сучасними традиціями в породі, а також демонстрували фантазію, смак, такт і здоровий глузд. Адже людина отримала в спадок культурно-історичну ауру, що супроводжує породу і її обов’язок зберегти ці надбання, не стільки сліпо наслідуючи назви із минулого, скільки розвиватися в потрібному руслі, але на сучасних умовах” [4: 11]. 

         Ці зауваження мають стати поштовхом до впорядкування системи поповнення українського кінонімікону.

        Унормуванню процесу творення та вживання кінонімів сприятиме дотримання таких вимог: відмова від необґрунтованого залучення іншомовної лексики на користь українських назв; використання в якості кличок слів, яким притаманне певне семантичне навантаження, з метою утворення онімів з наявним внутрішнім змістом, тобто таких, що нестимуть певну інформацію про позначуваний ними об’єкт.

2.1 Словотвір українських зоонімів

          Словотвір українських зоонімів, порівняно з іншими класами власних назв, сьогодні залишається малодослідженою сферою ономастики. Детально способи словотворення кличок тварин розглянуто тільки в працях М.Сюська, а дериваційні процеси в окремих підрозділах зооніміки, таких, як наприклад, кіноніміка (вивчення кличок собак), феленоніміка (вивчення кличок котів) та інші, сьогодні залишаються поза увагою ономастів.

         У мовознавстві існує кілька класифікацій способів словотворення. За лексико-граматичним характером твірної бази і словотворчих засобів виділяють чотири способи: 1) морфологічний, 2) морфолого-синтаксичний, 3) лексико-синтаксичний, 4) лексико-семантичний [2: 113].

         Розрізнення цих способів стало традиційним у мовознавстві. За видом основних компонентів твірних формантів виділяються такі способи:

      1) суфіксальний, 2) префіксальний, 3) постфіксальний, 4) суфіксально-префіксальний, 5) суфіксально-постфіксальний, 6) суфіксально-префіксально-постфіксальний, 7) префіксально-постфіксальний, 8) основоскладання, 9) словоскладання, 10) абревіатурний, 11) зрощення, 12) семантичний, 13) універбаційний, 14) конверсійний, 15) флективний, 16) акцентуаційний [2: 113].  

При дослідженні словотвору власних назв прийнято також “...розмежовувати словотвір живий, при якому збережені відношення мотивації між твірним і похідним словом, та історичний, коли йдеться про поділ тих чи інших онімів на сегменти, які походять від морфем, що спорадично зустрічаються або взагалі не фіксуються в апелятивному словотворенні” [3: 162]. Відповідно до цієї тези способи словотворення поділяють на діахронні та синхронні. О.Земська до синхронних зараховує афіксальні, неафіксальні та субстантивацію. Такі способи як лексико-семантичний, морфолого-синтаксичний та лексико-синтаксичний належать до діахронних [4: 311−319]. В.Нємченко до діахронних зараховує афіксальний словотвір, флексійний, словоскладання, лексико-семантичний, фонетичний [5: 117−118]. Не існує однозначної думки стосовно доцільності розглядати словотворення з погляду синхронії чи діахронії. Так, В.Горпинич вважає такий поділ невиправданим, оскільки “... всі слова, незалежно від способу їх творення, є результатом словотвірних процесів, і тому перебувають в однакових відношеннях щодо сучасної словотвірної системи” [2: 116].
В.Сталтмане зазначає, що “сьогодні, коли в багатьох мовах ономастичні системи добре розвинені, живе активне словотворення відбувається в них, як правило, на базі онімів, що вже існують, уточнюючи найменування одних об’єктів і створюючи додаткові найменування для інших” [3: 163]. Український ономастичний матеріал також засвідчує велику активність словотворення на базі готових номінаційних одиниць (лексико-семантичний, рідше морфолого-синтаксичний способи). Такі висновки зафіксовано в багатьох дослідженнях вітчизняних мовознавців останніх років: М.Сюсько визначає продуктивними ці способи при творенні кличок тварин (зоонімів) [6: 19],  С.Панцьо − прізвищ 
[7: 75], О.Петрова − псевдонімів [8: 10]. Також серед поширених на сучасному етапі способів ономастичного словотворення відзначають суфіксацію, усічення, контамінацію основ [9: 54].
1. Баскаков Н.А. Клички собак у каракалпаков // Ономастика средней Азии. – М.: Наука, 1978. – С. 206–209.  
8. Сюсько М.І. Традиційні і сучасні погляди на природу власного імені. – Ужгород: УДУ, 1999. – 32 с.  

          Також способи словотворення поділяють на морфологічні і неморфологічні. Однак В.Горпинич зазначає: “... після того як словотворення осмислилося як самостійний рівень мови, коли було обґрунтовано поняття словотвірного форманта та вивчено його функції і дериватологія вийшла з-під опіки морфонології, зникло наукове підґрунтя для такого поділу” [2: 114].

Найчастіше кіноніми утворюються морфологічним способом, до якого належать суфіксальний, усічення, абревіація, основоскладання, флексійний. Основними словотворчими формантами є суфікси і флексії, а також частини основ, які зазнають усічення, − морфеми, асемантичні частини тощо.

Найвищу частотність при творені кличок собак виявляє суфікс -к(а). Цей суфікс демінутивний, сполучається з основами різних частин мови: іменника (Ди́мка, Му́шка), прикметника (Ю́нка, Бі́лка), дієслова (Спі́вка).

Другим за чисельністю морфологічним способом творення кінонімів є усічення. А.Нелюба, розглядаючи відпрізвищні усічення, зазначає, що “першопоштовхом у їх появі була відсутність чи звукова надлишковість форми кличного відмінка того чи іншого прізвища, що у свою чергу утруднювало спілкування, а саме звертання, привертання уваги, тобто первісно усічення кінцевих звуків було не що інше, як необхідність творення відсутньої чи удосконалення наявної граматичної форми – кличного відмінка” [10: 51]. У собаківництві так звані “скорочені” клички, утворені шляхом усічення, використовуються з метою досягнення милозвучності та полегшення їх уживання в процесі спілкування з твариною. Такий спосіб словотворення неоднозначно сприймається мовознавцями. О.Земська називає усіченням спосіб, при якому до похідного слова входить тільки певна частина твірного, причому твірне тотожне з похідним за семантикою. Основне, що характеризує такий спосіб – це семантична економія і /або формальна конденсація, у результаті якої менший формальний елемент передає той самий зміст, що закріплений за більшим [4: 82]. В.Нємченко такий спосіб визначає як фонетичний (на діахронічному рівні) [5: 117] та абревіація (на синхронічному) [5: 132]. С.Панцьо називає усічення основи регресивним способом [7: 20]. В.Горпинич розглядає його тільки як нульову суфіксацію і наводить такі основні її ознаки: наявність морфонологічного явища усічення твірної основи; нульового суфікса із значенням особи та конкретних предметів, нульового закінчення з граматичним значенням [2: 118].

Клички, утворені  способом основоскладання є важкими для вимови − надто довгими і не гучними, що ускладнює процес звертання до тварини.  Такі назви фіксуються тільки в непородистих собак, власники яких мають інших домашніх тварин, тому присвоюють такі імена за аналогією до кличок корів, кіз і т.д. У кінонімії виділено клички, утворені чистим складанням: Білоні́с, Біломо́рда, Дарна́ш, Білочу́б, Мутнори́лий, Чорносі́ра, Білоно́га, Білоши́я; складно-суфіксальним: Чорногру́дка, Білочу́бко, Білогу́бко, Чорносі́рка, Білоні́жка, Босоні́жка, Мохнола́пка, складання з нульовою суфіксацією: Чорнола́п, Кривола́п, Сивола́п, Білову́х, Чорнову́х, Качкої́д, Курої́д. Зафіксовано такий різновид словоскладання як гендіадис (римоване складання слів): Зо́йка-Зозу́лька [11: 85].  

Флексійний спосіб словотворення у мовознавчій літературі визначають як нульову суфіксацію, конверсійний, фонетико-морфологічний, безсуфіксальний. У таких похідних матеріально виражена флексія одночасно виконує функцію суфікса. Саме вона є носієм словотвірного значення [2: 119]. При суфіксації словотвірне і граматичне значення виражається різними морфемами (суфіксом і флексією), а при флексації – однією синкретичною морфемою (флексією) [2: 120]. Такі утворення мотивовані, як правило, чоловічими номінаціями. Наприклад, Біла́н−а від Біла́н, Буя́н-а від Буя́н, А́льт-а від А́льт, Ви́хр-а від Ви́хор, Чорни́ш−а, Гра́нд-а, Ма́вр-а, Ре́йд-а, Ма́рс-а, Тита́н-а, Ба́рс-а, Ти́гр-а, Ве́ст-а,  А́льт-а, Бу́л΄-а, Муста́нг-а, Тайфу́н-а, Мадри́д-а, Торна́д-а, Дельфі́н-а, Ягуа́р-а.  Зустрічаються й клички на позначення тварин чоловічого роду: Си́н-а від син.

            Найбільш продуктивним при творенні кінонімів є лексико-семантичний спосіб.  Суть його полягає у використанні готових номінативних одиниць з новим лексичним значенням. Кличками собак стають оніми інших класів − антропоніми, ойконіми, гідроніми, теоніми тощо: Тарза́н, Байка́л, Аля́ска, Мі́ла, Зла́та, Тиму́р, Люби́м, Ага́та, Ато́с, Чорномо́р, Га́млет, Багі́ра, Спарта́к, Не́льсон, Бі́смарк, Аля́ска, Алжи́р, Бродве́й, Ка́ма, Ві́сла, Байка́л, Перу́н, Афі́на; у другому − будь-який апелятив, при чому як із значенням істоти: Ге́тьман, Капіта́н, Гра́ф, Банкі́р, Ци́ган, Душма́н, Драко́н, Го́блін, Гно́м, Ко́бра, Но́рка; так і неістоти: Ві́тер, Грі́м, Тайфу́н, Фуро́р, Бальза́м, Аза́рт, Дурма́н, Уда́ча тощо.

      Морфолого-синтаксичний спосіб полягає в переході слів інших частин мови в іменники-кіноніми без зміни їх зовнішньої форми, але зі зміною значення та граматичних особливостей (субстантивації), словотвірним засобом при цьому є тільки парадигма слова. Цей спосіб ще називають конверсією. При конверсії “тільки початкова форма структури твірного і похідного слова збігаються повністю, а всі інші парадигматичні форми розрізняються, виражаючи тим самим нове лексичне і граматичне значення похідного слова” [2: 126]. При творенні кінонімів субстантивації зазнають прикметники (До́брий, Ні́жний, Криви́й) , дієслова (Доліта́й, Кара́й, Узна́й) , вигуки (Ци́ть, Гайда́, Банза́й, Ата́с) і звуконаслідувальні слова (Га́в, Бу́ль, Ка́п).

2.2 Групи слів, що набувають статусу кіноніма у розрізі матеріалу Кіровоградщини

       У процесі дослідження виявлено основні групи слів, що найчастіше набувають статусу кіноніма у розрізі матеріалу Кіровоградської області:

1. Кіноніми, в основу номінації яких покладено зовнішні ознаки тварини (колір, довжина шерсті, фізичні вади, розмір тощо): Кривий, Циган, Рябко, Сніжок,  Малий  та ін. 

2. Назви, в основу яких покладено внутрішні властивості, що вказують на характер тварини, її поведінку: Вірний, Ніжний, Лінько, Буяна.

3. Клички, мотивовані віковими особливостями тварини: Юна, Юнка, Юнак.

4. Особливості голосу тварини, звуконаслідувальні слова, вигуки: Гавчик, Гава, Гавка, Цить.

5. Клички – видові позначення тварини, назви породи: Собака, Бульдог,  Бультер’єр.

6. Антропоніми: Жора, Борька, Рустам, Данило, Гунька (від прізвища власника Гунько).

7. Екзотичні імена: Сильва, Тарзан, Джек, Нік, Герда.

8. Імена, прізвища відомих особистостей, історичних постатей, літературних персонажів: Рембо, Бісмарк, Борман, Шанель, Кант, Акіра.  

9. Топонімна лексика: Барселона, Альма, Альта, Ніагара, Карабах, Арбат, Юта. 

10. Космоніми: Марс, Уран.

11. Міфоніми: Антей, Геракл, Медея, Вій, Бабай, Ікар, Ясон, Афіна.

12. Назви торгових марок, товарів: Фанта, Світоч, Палома, Естрела, Мілка, Черокі, Балтика, Амбасадор, Порше, Джин-Тонік, Твікс, Арістон, Юпі.

13.           Назви фірм, компаній, спортивних команд тощо: Урга (авіакомпанія), Парма, Ювентус (футбольні команди).

14. Назви титулів, посад, звань: Лорд, Граф, Барон, Принцеса, Герцог, Шериф, Майор, Дама, Міледі, Султан, Баронеса, Царевич, Жандарм, Гетьман.

15.           Назви деталей, предметів: Гільза, Ресора.

16.           Назви букв, переважно грецького алфавіту: Альфа, Омега.

17. Назви творів мистецтва: Аїда (опера), Джоконда, Даная (картини), Марсельєза (музичний твір).

18. Географічна термінологія: Вулкан, Грім, Торнадо, Вітер.

19. Назви продуктів харчування: Паштет, Шоколадка.

20.           Грошові одиниці: Ліра, Бакс, Ієна, Долар, Крона, Гривня.

21. Ботанічна лексика: Лаванда, Горошинка, Пальма, Волошка.

22. Абстрактні поняття: Гармонія, Феномен, Богема, Аргумент. 

23. Спортивна лексика: Фристайл, Пас.

24. Музичні терміни: Бельканто, Нота.

         Це далеко не повний перелік семантичних груп слів, що використовуються як кіноніми. Адже процес номінації кличок не має чітко визначених рамок і тому поява в мові нових понять, слів часто призводить до використання останніх як кличок. Наприклад, з поширенням комп’ютерної лексики почастішали випадки називання тварин на зразок: Клава (від клавіатура), Флешка (флеш-карта), Аська (програма ICQ). З поширенням мобільного зв’язку зустрічаємо назви

типу: Моторола (марка мобільних телефонів), Вега (від сполучення VGA, що означає окремий тип камер у мобільних телефонах) тощо.      

Система словотворення кінонімів також має певні особливості. Розряд кінонімів не представлений усіма можливими способами словотворення, поширеними в сучасній українській мові. Найбільш характерними є такі:

1. Суфіксація: -к(а): Жучка, Лиска, Топка; -к(о): Бровко, Білко, Рябко; -очк: Цяточка, Латочка; -ик:  Рудик, Сірик; -ан: Білан, Білана; -ун: Сивун, Кричун; -уш(а): Білуша, Чорнуша, Тайфуша; -л(о): Будило, Громило, Давило.

2. Основоскладання + суфіксація: Білогрудка, Коротконіжко.

3. Контамінація як особливий різновид основоскладання: кличка складається із частин імені батька і матері: Граф + Альфа → Графаль; з перших букв імен власників собаки: Палва (Павло + Ліна + Валерій).  

4. Усічення основи: Злорад від злорадний, Боба від Бобик, Фаня від Нафаня, Рора від Аврора.

5. Усічення основи + суфіксація: Вандик (від Вандерлей), Ботик (від рос. ботинок).   

6. Флективний: Вихра (від Вихор), Тайланда, Шерхана, Блейка. ­

Отже, здійснене дослідження переконливо засвідчує словотвірне розмаїття класу кінонімів і засвідчує продуктивність у кінонімії морфологічного, лексико-семантичного, морфолого-синтаксичного способів.

                                                   Висновки

           Отже, система української кінонімії є досить багатогранною: зберігаючи традиційні принципи номінації, постійно реагує на новітні процеси, відображає характерні особливості суспільного розвитку.  Для  українського кінонімікону продуктивними є такі способи деривації: суфіксація, основоскладання, контамінація, усічення основи, усічення основи + суфіксація, флективний, лексико-семантичний, морфолого-синтаксичний. Варто наголосити, що процес вибору назви завжди є явищем суто суб’єктивним, що й спричиняє можливість надання будь-якому слову статусу кіноніма. Найчастіше на вибір клички впливають такі чинники:

    традиції,

    мода,

    суб’єктивні уподобання власника.

На сьогодні відсутні будь-які офіційні норми щодо називання собак. Це спричинено тим фактом, що більшість кличок функціонує тільки в умовах усної традиції, виняток становлять клички собак, що мають родослівну й занесені до реєстру Кінологічної Спілки України.

  Список використаних джерел

2. Бузакова Р.Н. Особенности мордовских зоонимов // Ономастика Поволжья: Материалы 3-й Поволжской конференции по ономастике. – Уфа, 1973. – С. 386–390. 

3. Карабута О.П. Лексико-семантична і словотвірна структура зоологічних назв сучасної української мови: Автореф. дис... канд. філол. наук. – Дніпропетровськ, 1997. – 24 с.

4. Плющ М.Я. Словотвір // Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П.Грищенка. – К.: Вища школа, 1997. − С. 254–304.   

5. Подольская Н.В. Словарь русской ономастической терминологии. – М.: Наука, 1988. – 189 с.

6. Положение о питомниках и заводах Кинологического Союза Украины // Ел. ресурс: http:// www.ksu.com.ua

7. Поротников П.Т. Из Уральской зоонимии // Восточнославянская ономастика. – М.: Наука, 1972. – С. 210–249. 

9. Українська мова. Енциклопедія. – К.: “Українська енциклопедія ім.М.П.Бажана”, 2000. – 750 с.